вчора ми зі Світланкою (fotynija) і Вадьком сиділи на плацу. і ми зі Світланкою властиво балакала про вірші, всякі різні і дитячі зокрема...
і тоді Вадько надумав долучитися до балачки:
- мамо, як звати того дядю, який написав усі вірші?
- ?
- ну, який усі-усі вірші написав? не можу ніяк згадати...
- ги.
- ну, не смійтеся! я ніяк не можу згадати, як його звати, ну, який усі віршики написав?!
- Вадьку що ти маєш на увазі? вірші... ну... різні писали дяді і тьоті...
- гиррр ну, дядя, який написав усі-усі вірші! ви про нього ще балакали з дідусем нашим...
- та ми з дідусем багато про яких дядь, які вірші пишуть балакали...
- ... о! ну, от вірш про зайчика хто написав?
- про зайчика... та багато є про зайчика... не пам"ятаю...

кажіть чесно, хто здогадався вже? тільки чесно! бо я, зізнаюся, тупа.

дядя - то Скиба.
:)

 Вадим вийшов на балкон (на Ворзелі у гуртаку):
- О Боже! Який жах! Мамо, який жах!
- Що там таке?
- КУРИ! Прийшли сюди!
- То й що? Нехай собі...
- Подивися, що вони роблять! Вони поїдять усіх наших черв"ячків! Усіх наших комашок, мамо! Подивися, скільки їх! Вони знищать тут природу!


До речі, я там відкрила пост, який чогось спочатку був  закритий зовсім (кілька днів тому). Про конвокацію, тобто випуск. Якщо комусь цікаво, можна тепер полізти і подивитися.

не минуло і 6 років, як я отримала диплом бакалавра філології. ура! 
2 дні, в які розтягнулося святкування, були незабутні! 

я хотіла їхати в мантії і бонеті ще з Ворзелі, але пожаліла-таки мантію, вона була б страшна після електрички і метро.
ходити по вулиці у мантії і бонеті десь так, як у весільній сукні або як у знайденій-таки у знайомих радянській шкільній формі і двох білих бантиках, або як з похідним рюкзаком, несучи ще в руках чорне, закопчене відро і гітару... нє, у мантії кручє, бо у підземці лише ти одна знаєш, чого ти так вбрана і що це називається "у мантії і бонеті"...
тут можна скільки завгодно іронізувати, але цього чомусь ніхто не робить, а отже не я одна така сентиментальна, це тішить ;)

після церемонії вручення страшне пекли руки
філологам дипломи вручали майже вкінці, до того я щиро раділа за всіх тих чуваків попри те, що практично нікого з них не знаю (багатьох бачила, але що вони на нашому потоці дізналася тільки на врученні), на філологах у моїх ручок відкрилося друге дихання, а потім і третє, а отримавши синеньку папочку, вдоволено сісти і ігнорувати решту церемонії - то було б моветон... тож коли виходила, руки були наче ошпарені.
не знаю, можливо, багатьом хотілося чим швидше, але як на мене, якби кожному бакалаврові передбачили хоч по кілька секунду перебування на сцені, аби ним помилувалися (сфотографували) рідні та шанувальники, було б краще.
але так теж було класно. весело. потім шукали, кому чий диплом видали і мінялися.

як і навчання, конвoкація була божевільна: носилися Могилянкою, намагаючись усюди встигнути. і це було так здорово!
один з найяскравіших моментів конвакації: я у Трапезній маю цілих 5 хвилин, щоб поїсти, я у мантії (хто не зна, там рукава довжелезні), з Вадьком, торбою, двома букетами квітів, дипломом і компасом! - куди ж без нього?- у руках штовхаю тацю і накладаю на неї всяких тортів... не знаю, як донести до мого-блогу-читачів, чому саме в той момент я почувалася надзвичайно щасливою, тому просто констатую цей факт. а мо, якомусь сапієнто, того буде і сат, хто зна.

на плацу я достояла до кінця і не втікла, як дехто, здавати мантію, поки нема черги. було довго, але щироурочисто. Вадька так узагалі сказав, що дуже цікаво :) класно, що ми стояли пліч-о-пліч з магістрами, бо ж я саме з ними колись вчилася. і якби вони були десь далеко, їх бракувало б. Було багато відмінників, Михайлина Коцюбинська, черепаха Альма, кульки, а ще ми нє отходя от каси все фоткалися і фоткалися з усіма-усіма...

мантію здавати було обідно-обідно.

Фуршету на кафедрі я чекала найбільше. але було настільки офігенно, що аж такого я не чекала! наша кафедра таки змогла наостанок ще раз мене вразити, наскільки вона класна.
Іванюк сказав, що піде до столу, коли ми заспіваємо "Вен ай со хер стендін зеа". Ми посподівалися, що мо забув і покликали просто. не забув. і ми з Галею Глодзь таки спромоглися на: "ван! ту! фрі! фо! Ші воз джаст севентін іф ю нов вот ай мін", благо далі Сергій Семенович проспівав сам.
взагалі Іванюк правив за тамаду. і був неперевершений.

а тоді ще була ніч на Трухановому. але деталізувати вже не буду, зрештою, то говорить саме за себе, що тут ще можна додати?
а тоді ще частина нашої групи приїхала на Ворзель. я якраз впритик встигла повернутися з Труханового :) ми святкували класично: потрапили під зливу, і мокрі гуртом верталися до гуртака, а тоді довго і галасливо сушилися... так, банально, але все одно романтично. до речі, ми колись давно з однокласниками так само другий день після шкільного випуску провели... так класно ходити босою по калюжах...  ніколи б не подумали, що наша кімната "шафа на двох" може вмістити стільки народу...

ладно, досить, бо все одно нікому не стане терпіння дочитати.
а, ще таки треба сказати, що мені все життя дивовижно щастить на людей поосібно і на колективи зокрема. люди, ви класні.

виявляється:
"...збережений у сучасному побутуванні центральний епізод казки про курочку Рябу, який відтворює міфологічні мотиви розбивання Світового Яйця як символічного моменту створення; солярних значень золотого сяйва; захисної сили "яйця-писанки", "оберега", створеного людиною дива на зразок народження світу; етіологічної семантики небезпеки утримання світу на сежі небуття, створення космосу на межі з хаосом в опозиції "яйце-миша" тощо, передає первісну культурну інформацію не стільки як змістовну, скільки як формальну, власне в "архаїчній енергії співзвуч", у спробі словобудови".

аж страшно стало...

і не лише літератури.

цитатка з народної казочки:
(короткий зміст попередніх серій: герой відвідав царство мертвих і повертається)
"... И сам пошел дорогой. Но платье у него, как у выходца с того свету, было уже другое, и было написано: "выходешь с того свету", на спине, конешно".

отак-от. це вже потім почали на футболках писати шопопало, а колись, були часи, писали по суті...

фольклор надихає...

п.с. мене найбільше пре в цім реченні слово "конешно".

Народе!

завтра 11.04
о 18.00
в ауд. 1-227

відбуватиметься
що би ви думали?

Літтусівка!


Приходьте!

навіяне обговоренням в коментах посту про глюки читання.

з далекого дитинства букви мають колір, запах, різняться на дотик... про запах і дотик важко формулювати... а колір - тут все чьотко.

А - червона
Б - жовтаво-коричнева (тепла й м"яка, не зовсім м"яка, як тісто, а як бублик, наприклад)
В - темно-синя (Н - теж синя, але яскравіша, насичено-синя, а В - темна, ближче до чорного, Р - теж синя, але не така яскрава, як Н)
Г - гаряче-жовта (на дотик вона тепла, але поверхня тверда, грудками, шорстка...) 
Д - темно-темно-коричнева, майже чорна (холодна й тверда, але поверхня волога, як запотіле скло)
Е - майже прозора білувата-сірувата (слизька, противна, м"яка зовсім, можна м"яти, майже рідка, тільки що не розтікається, може то форма з целофану, а всередині води трошки... якась така) вона мені завжди не подобалася :)
Є - схожа, теж майже прозора, але блідо-зеленувата; теж мокра, але цупкіша, тримається купи, краєчки, самі кінчики, навіть гострі, але посередині м"яка, як вхопити
Ж -  майже чорна, коли повертати-крутити - фіолетовий відблиск; тверда, якщо велика - на неї можна видряпатися, а якщо маленька - об стіл постукати
З - яскраво-кислотно-рожева; на дотик, як Ж, але стукає вона дзвінкіше дещо

мабуть, досить :) але я так всі можу описати.
цікаво, що улюблений мій колір жовтий, все жовте мене завше страшенно тішить, але ані Г, ані С (вона лимонна) не вселяють... якийсь в них жовтий колір не такий, як треба...
найприємніша для мене М - вона яскраво зелена, дуже красивого відтінку.
Н теж...
мені малій все уявлялися в усяких вигадках дитячих героїні-дівчатка - Марини, Марійки, Марічки в яскраво-зелених, надзвичайної краси суконьках...  могла ще бути Надійка - в синенькому... :)

нема нічого простіше, ніж кинути курити. я сто разів кидав! (С)

- Єлено, ти знаєш оце: перехідні/неперехідні дієслова? я так давно хочу в цьому нарешті розіратися...
- та це просто! я вже стіки разів це зрозуміла і запам"ятала...

щойно розібралася. в цю хвилину я, вкотре в своєму житті, знаю, які дієслова перехідні, які - нє. цікаво наскільки мене вистачить...

а ще в мене з дитинства періодично бува глюк.
глюк вмикається, коли дуже втомлена або психую або ще якась фігня, словом, коли не можу читати, а читати треба.
глюк такий:
раптом читане мною (про себе) починає в моїх мізках гучно лунати дурними голосами. якісь придурки в моїй башці зазирають до мене в книжку й горланять на різні лади, кривляючись, все, що намагаюся з тої книжки сприйняти - не дають, гади, зосередитися.
чуваки, це нестерпно!
тоді доводиться закривати книжку й лягати спати.

але зараз того нема, нє. а згадалося тому, що сусідка жартома почала читати вголос, виразно, на різні лади, мою френдстрічку...

 Вадим пускав по стелі й стінам  отого, як ви його називаєте, зайчика й казав:

- дивись, літає зі світла муха!